СПРАВА «СЛЮСАР ПРОТИ УКРАЇНИ»

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА «СЛЮСАР ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF SLYUSAR v. UKRAINE)

Заява № 39797/05

Стислий виклад рішення від 17 січня 2013року

18 квітня 2003 року заявник звернувся до Солом’янського районного відділу ГУ МВС України в м. Києві у зв’язку зникненням свого брата. Однак кримінальну справу було порушено прокуратурою Солом’янського району м. Києва лише 20 травня 2003 року. Заявник стверджував, що справу було порушено запізно.

Після низки слідчих дій 26 квітня 2003 року Солом’янським РУ ГУ МВС України у м. Києві було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Постанову було скасовано 20 травня 2003 року прокуратурою Солом’янського району м. Києва.

15 жовтня 2003 року справу, порушену за фактом зникнення, було закрито та одночасно порушено справу за фактом умисного вбивства.

Генеральна прокуратура України неодноразово сповіщала заявника про те, що слідчі, винні у неефективному розслідуванні зникнення (а пізніше – вбивства) його брата, притягались до дисциплінарної відповідальності.

Протягом досудового розслідування кримінальна справа перебувала у провадженні прокуратури м. Києва, прокуратури Солом’янського району м. Києва, прокуратури Житомирської області, а також Солом’янського районного відділу ГУ МВС України в м. Києві та слідчого управління МВС України в м. Києві.

29 січня 2007 року Печерський районний суд м. Києва оголосив брата заявника померлим.

Провадження у кримінальній справі тривало й на момент ухвалення Європейським судом з прав людини (далі – Європейський суд) рішення у справі «Слюсар проти України».

До Європейського суду з заявник скаржився за статтями 2, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на неефективність розслідування смерті його брата та ненадання державними органами відповідей на його численні скарги. Заявник також подавав інші скарги.

Європейський суд визнав наявність порушення ст. 2 Конвенції у її процесуальному аспекті у зв’язку з недотриманням державою обов’язку провести ефективне розслідування смерті брата заявника, оскільки:

- період від моменту повідомлення заявника про зникнення його брата до порушення кримінальної справи був занадто тривалим;

- після порушення кримінальної справи за фактом вбивства не було здійснено спланованого розслідування;

- у слідства не було жодних версій щодо підозрюваних, окрім тих, на які вказував сам заявник, проте і на їхню підтримку не було зібрано достатньо доказів.

Європейський суд звернув особливу увагу на те, що безпосередньо державні органи, зокрема Генеральна прокуратура Україна, визнала неефективність проведеного розслідування справи.

Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно:

1.«Оголошує скаргу заявника за статтею 2 Конвенції в її процесуальному аспекті прийнятною, а решту скарг у заяві – неприйнятною.

2.Постановляє, що було порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті.

3.Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявникові наступні суми, конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 12 000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись;

(іі) 500 (п’ятсот) євро компенсації судових витрат разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simpleinterest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції».

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА «МОСЕНДЗ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF MOSENDZ v. UKRAINE)

(Заява № 52013/08)

Стислий виклад остаточного рішення від 17 січня 2013 року

О 5:00 год. 25 квітня 1999 року син заявниці, який на той час проходив службу у військовій частині № 3007 внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, зник з посту, де він ніс варту, а о 18:30год. його було знайдено за шістсот метрів від посту мертвим із вогнепальними пораненнями голови. У той же день військова прокуратура Тернопільського гарнізону порушила кримінальну справу за фактом смерті сина заявниці.

За твердженнями одного з військовослужбовців він особисто знайшов тіло сина заявниці, яке було притулене до бетонної огорожі недобудованої фабрики, а за твердженнями іншого – тіло знайшли солдати близько сорока метрів від цієї огорожі, до якої вони його потім перенесли. В подальшому розбіжність цих показань не було виправлено слідчими органами.

27 квітня 1999 року сина заявниці було поховано в селі, де проживав її брат. Тіло сина заявниці було доставлено в закритій труні, а поховання було проведено без відома заявниці.

Посмертною судово-медичною експертизою від 7 травня 1999 року було встановлено, що наявність певних вогнепальних поранень голови сина заявниці, спосіб їх завдання та відсутність інших поранень або слідів боротьби на тілі померлого, вказують на те, що він вчинив самогубство.

21 березня 2000 року судово-балістичною експертизою було встановлено, що отвори в бетонній огорожі, біля якої було знайдено тіло сина заявниці, були вогнепальними. Висновок експертизи, проведеної 25 лютого 2005 року, включає в себе протилежне.

В 2002 році були допитані співслужбовці сина заявниці, які дали показання, що, перед тим, як прийняти варту в ніч 24 квітня 1999 року, син заявниці мав суперечку з вищестоящими військовослужбовцями-сержантами К. та В., які піддали його нестатутним заходам впливу та жорстокому поводженню, а також зазначили про існування в армії нестатутних заходів впливу щодо підлеглих. На підставі цих показань 29 листопада 2003 року військова прокуратура Львівського гарнізону порушила кримінальну справу щодо сержантів К. та В. щодо перевищення ними повноважень, що спричинило тяжкі наслідки, та постановила провести ексгумацію тіла сина заявниці.

Висновки повторної судово-медичної експертизи ексгумованого трупа від 25 грудня 2004 року виявились розбіжними з висновкам посмертної судово-медичної експертизи від 7 травня 1999 року, зокрема, в частині щодо наявності ще одного вогнепального поранення у померлого та розташування інших поранень. Проте, версія самогубства сина заявниці знову була підтверджена з огляду на положення його тіла, довжину його рук та технічні характеристики відповідної вогнепальної зброї.

5 січня 2005 року сержант К. зізнався у жорстокому поводженні з сином заявниці в ніч 24 квітня 1999 року.

23 лютого 2005 року матеріали кримінальної справи щодо сержанта В. були виділені в окреме провадження, оскільки він переховувався від слідства.

13 жовтня 2005 року військовий місцевий суд Львівського гарнізону визнав сержанта К. винним у перевищенні влади, що спричинило тяжкі наслідки – смерть сина заявниці через самогубство, призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі, але звільнив від його відбування з випробуванням.

16 вересня 2009 року військовий місцевий суд Львівського гарнізону також визнав сержанта В. винним у вчиненні злочину, але його було звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

4 травня 2006 року заявниця звернулась до Печерського районного суду м. Києва з цивільним позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої Міністерством внутрішніх справ України внаслідок неналежного виконання своїх обов’язків, що призвело до загибелі її сина. Проте, суд відмовив заявниці у відкритті провадження, оскільки ця справа мала розглядатись в порядку адміністративного судочинства.

30 серпня 2006 року Гагарінський районний суд м. Севастополя прийняв до розгляду позов заявниці в порядку адміністративного судочинства та 9 грудня 2008 року його задовольнив, присудивши заявниці відшкодування моральної шкоди.

18 червня 2009 року Севастопольський апеляційний адміністративний суд скасував постанову від 9 грудня 2008 року і закрив справу у зв’язку з тим, що справа мала розглядатись в порядку цивільного судочинства.

18 жовтня 2011 року Вищий адміністративний суд України залишив ухвалу від 18 червня 2009 року без змін.

Заявниця скаржилась до Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) за ст.ст. 2 та 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на жорстоке поводження з її сином в армії та його смерть під час проходження військової служби. Також заявниця скаржилась на те, що державні органи неохоче проводили розслідування щодо цього.

Крім того, заявниця подавала скаргу за ст. 6 Конвенції на те, що вона була позбавлена національного засобу юридичного захисту за її вищевказаними скаргами у зв’язку з юрисдикційним конфліктом між національними цивільними та адміністративними судами. Цю скаргу Європейський суд вирішив розглядати за ст. 13 Конвенції.

Європейський суд встановив порушення ст. 2 Конвенції у зв’язку з тим, що державою не було дотримано свого позитивного обов’язку захистити життя сина заявниці під час його перебування під її контролем та адекватно пояснити обставини його смерті, а також процесуального обов’язку провести ефективне розслідування щодо цього, з огляду на те, що:

- версія самогубства сина заявниці була єдиною, яка розглядалась державними органами, і значні розбіжності та прогалини в розслідуванні піддають сумніву добросовісність їх зусиль у встановленні істини;

- тіло сина заявниці було знайдено за шістсот метрів від його посту тільки через тринадцять годин;

- показання свідків містили розбіжності щодо місця та обставин виявлення тіла сина заявниці та не було зроблено жодної спроби їх усунути, що є вражаючим з огляду на значення, яке мало положення тіла для судово-медичної експертизи, якою було встановлено, що причиною смерті сина заявниці є самогубство;

- обставини поховання сина заявниці, зокрема, передання його тіла родичам в закритій труні та без відома заявниці, є підозрілими;

- судові експертизи містили розбіжності та суперечливі висновки: експертиза від 1999 року, якою не було встановлено наявність ще одного вогнепального поранення голови сина заявниці та було неправильно указане розташування іншого його поранення; судово-балістичні експертизи від 21 березня 2000 року та від 23 лютого 2005 року, які містили протилежні висновки щодо походження отворів у бетонній огорожі;

- державні органи не проявили достатніх зусиль у встановленні причетності сержанта В. до інциденту, який в подальшому успішно уникав правосуддя поки не закінчився строк давності притягнення його до кримінальної відповідальності;

- в українській армії існує таке явище, як «дідівщини», що підтверджується звітами Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, деякими міжнародними документами та матеріалами цієї справи, і за цих обставин не можна обмежувати відповідальність за смерть сина заявниці лише протиправною поведінкою окремих осіб;

- держава є відповідальною за смерть сина заявниці, оскільки саме жорстоке поводження вищестоящих військовослужбовців стало причиною його самогубства, а не обставини його життя, які були непов’язані з реаліями його перебування в армії.

З огляду на те, що скарги заявниці за ст. 3 Конвенції по суті збігаються з питаннями, які розглядались в рамках ст. 2 Конвенції, Європейський суд вирішив, що окремого питання за ст. 3 Конвенції не постає.

Європейський суд встановив порушення ст. 13 Конвенції, оскільки відповідний позов заявниці про відшкодування моральної шкоди залишився без розгляду і вона не мала національного засобу юридичного захисту за її вищевказаними скаргами у зв’язку з юрисдикційним конфліктом між національними цивільними та адміністративними судами.

Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно:

«1. Вирішує об’єднати заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявниці за статтями 2 та 3 Конвенції із суттю її скарги за статтею 13 Конвенції та відхиляє їх після розгляду цієї скарги по суті.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що було порушення статті 2 Конвенції щодо позитивного обов’язку держави захистити життя сина заявниці під час його перебування під її контролем та адекватно пояснити обставини його смерті та щодо процесуального обов’язку провести ефективне розслідування цієї події.

4. Постановляє, що окремого питання за статтею 3 Конвенції не постає.

5. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції.

6. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава має сплатити заявниці 20 000 (двадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simpleinterest)у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.»

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА «ХАБРOВСЬКІ ПРОТИ УКРАЇНИ»

CASE OF СHABROWSKI v. UKRAINE

(Заява № 61680/10)

Стислий виклад остаточного рішення від 17 січня 2013 року

30 січня 1997 року між заявником та М., громадянами Республіки Польща, було укладено шлюб. 20 червня 1997 року у них народилася донька К.

У вересні 2008 року подружжя розпочало процес розірвання шлюбу. 2 березня 2009 року, незважаючи на рішення польського суду, яке забороняло К. залишати Польщу, М. та К. виїхали до України.

21 березня 2009 року заявник звернувся до міського суду Івано-Франківська з позовом про повернення К. до Республіки Польща. 1 грудня 2009 року суд відмовив у задоволенні позову.

4 лютого 2010 року апеляційний суд Івано-Франківської області скасував рішення від 1 грудня 2009 року та ухвалив нове рішення – повернути неповнолітню К. до Республіки Польща. Цього ж дня на підставі вказаного рішення було видано виконавчий лист.

Виконавче провадження здійснювалося відділом державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції та Київським відділом державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції в залежності від інформації про зміну місця перебування М. та К.

Попри неодноразові спроби виконати рішення від 4 лютого 2010 року, відповідні дії державних виконавців щодо зустрічі з К. та її повернення до Республіки Польща не мали успіху. У той же час, К. та М. вели в Україні легальний спосіб життя. К. відвідувала навчальні заклади Івано-Франківська та Сімферополя, отримувала медичні послуги в державних закладах охорони здоров’я. М. свого часу звернулась до дозвільних органів за дозволом на постійне проживання в Україні.

Заявник неодноразово, в тому числі через дипломатичні канали, звертав увагу органів держави на неефективні дії виконавчої служби.

22 грудня 2011 року, 23 січня 2012 року, за допомоги посольства Польщі, заявник зустрічався з К. Остання відмовилася повертатися до Польщі, але погодилася відвідувати заявника під час шкільних канікул.

Виконавча служба повернула виконавчий лист заявникові на його прохання. Таким чином, виконавче провадження було закінчене 4 лютого 2012 року.

16 березня 2012 року заявник подав заяву про відновлення виконавчого провадження у зв’язку з недотриманням домовленостей щодо спілкуванням між ним та К.

Інформація про вжиття державними виконавцями заходів щодо притягнення М. та її родичів до відповідальності за перешкоджання виконанню рішення, як це передбачено чинним законодавством, відсутня.

Заявник скаржився до Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) щодо неефективного виконання рішення суду від 4 лютого 2010 року, що стало причиною порушення його права на повагу до сімейного життя відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість невиконання рішення від 4 лютого 2010 року.

Європейський суд з огляду на обставини справи, а саме на те, що: державними органами України було витрачено майже рік на прийняття рішення про повернення К. до Польщі та ще майже два роки було потрібно щоб здійснити першу відносно успішну спробу його виконати; М. та К. вели достатньо відкрите життя (зокрема, К. відвідувала школи, отримувала медичну допомогу в закладах охорони здоров’я; М. контактувала з органами державної влади та місцевого самоврядування), відтак завдання відшукати М. та К., поставлене перед виконавчою службою, не виглядало неможливим, встановив порушення статті 8 Конвенції, оскільки дії державних виконавців були нескоординованими та формалістичними, а неефективність виконання призвела до серйозного розриву сімейних зв’язків між заявником та К.

Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно:

«1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції;

4. Постановляє, що

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявникові наступні суми, які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро відшкодування моральної шкоди, разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись;

(ii) 3 285 (три тисячі двісті вісімдесят п’ять) євро компенсації судових витрат разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simpleinterest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА «КАРАБЕТ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF KARABETAND OTHERS v. UKRAINE)

(Заяви №№ 38906/07 та 52025/07)

Стислий виклад рішення від 17 січня 2013 року

14 січня 2007 року засуджені Ізяславської виправної колонії № 31 (далі – Ізяславська колонія), включаючи заявників, оголосили голодування на знак протесту проти умов їх тримання, низької якості харчування, неадекватної медичної допомоги, свавільного застосування покарань працівниками колонії та відсутності будь-якої плати за їхню роботу.

Того ж дня з метою вивчення обставин цієї події керівництвом Держаного департаменту України з питань виконання покарань було створено спеціальну комісію. Після проведення переговорів з вказаною комісією та представниками Омбудсмана 17 січня 2007 року масовий протест було припинено.

В свою чергу адміністрацією Ізяславської колонії із залученням підрозділу спеціального призначення та груп швидкого реагування, з 20 по 22 січня 2007 року готувався план проведення обшуку з метою виявлення та вилучення заборонених предметів, можливого готування засуджених до втечі, а також попередження інших незаконних дій (далі – обшук).

Як стверджували заявники, 22 січня 2007 року, в день проведення вищевказаного обшуку, вони зазнали жорстокого поводження з боку працівників Ізяславської колонії та інших залучених спеціальних підрозділів. Після цього частину з них, за винятком сімнадцятого заявника, якого було залишено в Ізяславскій колонії для подальшого відбування покарання, без попередження було переведено до Хмельницького СІЗО, а частину до Рівненського СІЗО, де вони знову були піддані побиттю. Всі засуджені були позбавлені можливості забрати свої особисті речі.

Відповідно до звітів Державного департаменту з питань виконання покарань та Ізяславської колонії від 22 січня 2007 року, всі дії під час обшуку, внаслідок якого було виявлено заборонені предмети, були законними, а заходи фізичного впливу були застосовані до засуджених з огляду на їх опір.

Після подій 22 січня 2007 року родичі заявників неодноразово скаржилися до різних державних органів з огляду на жорстоке поводження із заявниками, переведення їх до різних пенітенціарних установ та втрату ними своїх особистих речей. Проте їхні скарги, зокрема, які були направлені до Ізяславської колонії були відхилені як необґрунтовані.

26 січня 2007 року Харківська правозахисна група звернулась до Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) з проханням провести незалежне розслідування щодо подій 22 січня 2007 року без залучення місцевих органів прокуратури. ГПУ адресувала звернення до прокуратури Хмельницької області, а та, в свою чергу, до Шепетівськоїміжрайонної прокуратури Хмельницької області. До компетенції останньої входить нагляд за дотриманням законів в установах виконання покарань того регіону.

30 січня 2007 року представниками прокуратури Хмельницької області були допитані заявники, переведені до Хмельницького СІЗО, також щодо них було проведено медичну експертизу, під час якої було зафіксовано у двох з них тілесні ушкодження. 2 лютого 2007 року представниками прокуратури Рівненської області були допитані заявники, переведені до Рівненського СІЗО. Вказані допити були проведені в присутності працівників адміністрацій Хмельницького та Рівненського СІЗО відповідно.

На початку лютого 2007 року заявників з Рівненського та Хмельницького СІЗО було переведено до різних установ виконання покарання.

7 лютого 2007 року після проведення розслідування Шепетівськоюміжрайонною прокуратурою Хмельницької області було винесено постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників адміністрації Ізяславської колонії та інших органів, причетних до подій 22 січня 2007 року.

За твердженнями заявників, вони не були повідомлені про вищевказану постанову, і тільки 16 липня 2008 року після отримання її копії, захисник шостого заявника подав до Шепетівськогоміськрайонного суду Хмельницької області скаргу на цю постанову, який 24 липня 2008 року залишив її без розгляду.

В подальшому питання відмови в порушенні кримінальної справи неодноразово розглядалися національними судами та органами прокуратури. По закінченню 4 років та 9 місяців самі національні органи визнали неповноту розслідування щодо скарг на події 22 січня 2007 року.

До Європейського суду заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) на жорстоке поводження під час та після проведення обшуку в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року, статтею 13 Конвенції на неефективність розслідування їхніх тверджень щодо жорстокого поводження, та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на неповернення адміністрацією Ізяславської колонії їхніх особистих речей після переведення їх до різних установ виконання покарань.

Порушення статті 3 Конвенції в її процесуальному аспекті Європейським судом було встановлено у зв’язку з неефективністю розслідування у справі заявників, що полягало, зокрема, в незабезпеченні:

- ретельності, оскільки не було проведене експертне медичне обстеження всіх заявників. А медичне обстеження, яке було проведено щодо деяких із них, було неповним та поверхневим; заявники та свідки не були захищені від погроз та залякування з боку адміністрації установ при проведенні допитів, дії органів прокуратури були формальними та пасивними;

- незалежності, оскільки, як було констатовано в інших справах проти України, розслідування щодо скарг заявників на жорстоке поводження було покладено на прокурора, до повноважень якого входить нагляд за дотриманням законів в установах виконання покарань, в тому числі установи, події в якій оскаржуються заявниками;

- оперативності, оскільки, незаважаючи на швидке реагування органів прокуратури та проведення в Хмельницькому СІЗО та Рівненському СІЗО допитів засуджених з приводу їх масового побиття в Ізяславській колонії та проведення медичних оглядів у Хмельницькому СІЗО, тільки через два тижні після оскаржуваних подій, прокурор відхилив скарги заявників як необґрунтовані, що може свідчити про пошук причин для припинення розслідування. Крім того, Європейський суд зазначає, що після декількох повернень справи на додаткове розслідування, що тривало загалом протягом чотирьох років та дев'яти місяців після оскаржуваних подій, розслідування було визнано неповним самими державними органами;

- громадського контролю, оскільки, не було забезпечено права заявників на ефективну участь у розслідуванні, що полягало в неотриманні заявниками копії постанови від 7 лютого 2007 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо жорстокого поводження. Європейським судом було встановлено пасивність дій Уповноваженого ВРУ з прав людини щодо скарг заявників та їхніх родичів та, що державними органами неурядовим організаціям надавались формальні відповіді щодо подій 22 січня 2007 року.

Враховуючи неповноту або відсутність медичних висновків що підтверджують або спростовують наявність тілесних ушкоджень у заявників; неспіввідношення між заявленою та реальною метою проведення обшуку в Ізяславській колонії; залучення до проведення обшуку підрозділу спеціального призначення та груп швидкого реагування, надмірну чисельність осіб, залучених для проведення обшуку по відношенню до чисельності засуджених; відмову працівників колонії в реєстрації скарг заявників після проведення обшуку; обставини, за яких заявники були переведені до Хмельницького та Рівненського СІЗО; а також практику в інших справах проти України, що стосувались аналогічних скарг, Європейським судом було встановлено порушення статті 3 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку з тим, що органами державної влади заявники були піддані катуванню.

Скарги заявників за статтею 13 Конвенції Європейським судом було визнано прийнятними, проте було вирішено не розглядати їх окремо від статті 3 Конвенції, оскільки вони стосувалися тих самих питань, що були досліджені при розгляді порушення цієї статті в її процесуальному аспекті.

З огляду на ненадання Урядом переконливих доказів щодо повернення заявникам всіх їхніх особистих речей, Європейський суд встановив порушення статті 1 Першого протоколу.

Розглянувши справу, Європейський суд:

«1. Оголошує заяву в частині, що стосується сімнадцятого заявника неприйнятною, як несумісну ratione personae.

2. Вирішує приєднати до розгляду заяви по суті заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту щодо скарг заявників за статтею 3 Конвенції про стверджувані ними катування, та відхиляє їх після розгляду по суті тієї скарги.

3. Оголошує решту скарг у заяві прийнятними.

4. Постановляє, що заявники (за винятком сімнадцятого заявника) були піддані катуванню на порушення статті 3 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування тверджень заявників про катування (за винятком сімнадцятого заявника).

6. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції у цьому зв’язку.

7. Постановляє, що було порушення статті 1 Першого протоколу у зв’язку з неповерненням адміністрацією Ізяславської виправної колонії заявникам, за винятком сімнадцятого заявника, всіх їхніх особистих речей.

8. Постановляє, що

(а) протягом трьох місяців від дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) кожному заявнику, за винятком сімнадцятого заявника, по 25 000 (двадцять п’ять тисяч) євро відшкодування матеріальної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;

(іі) шостому заявнику – 10 000 (десять тисяч) євро компенсації судових та інших витрат, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simpleinterest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

9. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.»

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА «СІЗАРЄВ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASEOFSIZAREV v. UKRAINE)

(Заява №17116/04)

Стислий виклад остаточного рішення від 17 січня 2013 року

Заявник, який раніше працював в суді, до нижче вказаних подій не мав судимості.

Щодо кримінального провадження у справі за обвинуваченням заявника

24 лютого 2004 року щодо заявника було порушено кримінальну справу, а 18 березня 2004 року він підписав підписку про невиїзд.

У зв’язку з тим, що з 8 до 29 квітня 2004 року заявник перебував на лікарняному, він не з’являвся за викликами слідчого.

27 квітня 2004 року Сакськийміськрайонний суд АРК постановив обрати заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту, посилаючись головним чином на його неявки за викликами слідчого, недотримання ним вимог підписки про невиїзд та погрози потерпілому, без надання обґрунтування цього. У той же день захисник заявника подав апеляційну скаргу на цю постанову та 1 червня 2004 року апеляційний суд АРК відмовив в її задоволенні.

В подальшому строк застосування цього запобіжного заходу до заявника продовжував Залізничний районний суд м. Сімферополя (далі – суд першої інстанції).

1 жовтня 2004 року суд першої інстанції визнав заявника винним у вчиненні злочину та призначив йому покарання у вигляді обмеження волі, але звільнив від його відбування. До набрання вироком законної сили його було звільнено під підписку про невиїзд.

14 грудня 2004 року апеляційний суд АРК скасував вищевказаний вирок та повернув справу до суду першої інстанції на новий розгляд. 25 листопада 2005 року суд першої інстанції визнав заявника винним та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі. 26 січня 2006 року апеляційний суд АРК звільнив заявника від відбування покарання. 25 січня 2007 року Верховний Суд України відмовив в задоволенні касаційної скарги заявника.

Щодо побиття заявника в Євпаторійському ІТТ та подальші події

27 квітня 2004 року заявника було затримано та поміщено до камери № 10 ІТТ Євпаторійського міського відділу ГУ МВС України в АРК (далі – Євпаторійський ІТТ) з особами, які раніше притягались до кримінальної відповідальності, незважаючи на те, що відповідно до національного законодавства особи, яких вперше притягнуто до кримінальної відповідальності та які раніше працювали в суді, мають триматись окремо від вищевказаних осіб. Через годину після поміщення заявника до цієї камери він зазнав тілесних ушкоджень з боку своїх співкамерників. Як стверджується заявником, після того, як у нього були виявлені тілесні ушкодження його знову помістити до цієї ж камери.

У той же день заявника було допроваджено до Євпаторійської міської лікарні, де протягом його перебування до 13 травня 2004 року його було прикуто наручниками до ліжка. При цьому його помістили в палату разом з одним із співкамерників, який, як стверджується заявником, також брав участь в його побитті в камері. В палаті, де перебував заявник, на вікнах були грати, двері зачинялись на замок, а палата цілодобово охоронялась трьома працівниками міліції.

Після виписки з лікарні, заявника було поміщено до камери № 12 Євпаторійського ІТТ, де він тримався протягом певних періодів в неналежних умовах.

За фактом спричинення заявнику тілесних ушкоджень прокуратурою м. Євпаторія неодноразово виносились постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, які в подальшому скасовувались прокуратурою АРК .

19 березня 2007 року Сакськийміськрайоний суд АРК визнав одного з співкамерників винним за спричинення ним 27 квітня 2004 року тілесних ушкоджень заявнику.

Заявник скаржився до Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) за ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція): на те, що державні органи є відповідальними за його побиття співкамерниками в Євпаторійському ІТТ і, що не було проведено належного розслідування щодо цього; на нелюдські умови тримання його в камері № 12, а також на застосування до нього наручників під час перебування в лікарні з 27 квітня до 13 травня 2004 року; пп. 1 (с) та 3 ст. 5 – на відсутність відповідних та достатніх підстав для тримання його під вартою, надмірну тривалість тримання під вартою, несправедливість судового розгляду 27 квітня 2007 року; п. 4 ст. 5 – на тривалий апеляційний розгляд справи. Заявник також подавав інші скарги про порушення Конвенції, які Європейський суд визнавав неприйнятними.

Скаргу заявника за ст. 3 Конвенції на ненадання йому адекватної медичної допомоги після інциденту 27 квітня 2004 року Європейський суд в подальшому визнав неприйнятною у зв’язку з її необґрунтованістю.

Європейський суд констатував порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з тим, що:

- умови тримання заявника під вартою в камері № 12 Євпаторійського ІТТ були такими, що досягли мінімального рівня жорстокості за вказаною статтею Конвенції;

- держава-відповідач є відповідальною за жорстоке поводження, якого зазнав заявник з боку його співкамерника, оскільки не забезпечила його безпеку під час тримання під вартою відповідно до національного законодавства;

Порушення ст. 3 Конвенції було також констатовано у зв’язку неефективним розслідування жорсткого поводження із заявником в Євпаторійському ІТТ з огляду на те, що:

- адміністрацією Євпаторійського ІТТ не було вжито жодних заходів з метою забезпечення збереження доказів, оскільки відразу після інциденту сліди крові були змиті без попереднього проведення огляду місця події та складання відповідного протоколу;

- адміністрація Євпаторійського ІТТ в очікуванні допровадження заявника до лікарні помістила його до тієї ж камери, де його було піддано жорстокому поводженню, і, таким чином, заявника було піддано повторному ризику жорстокого поводження та залякування у зв’язку зі скаргами, які він міг подати;

- ризик залякування заявника з боку його співкамерників залишався під час його перебування в лікарні в палаті з одним із цих співкамерників;

- оскарження заявником вищевказаних фактів до органів прокуратури та судів було безрезультатним;

- неодноразове скасування постанов про відмову в порушенні кримінальної справи вказує на недоліки в системі національних органів прокуратури.

З огляду на те, що під час перебування в лікарні заявник цілодобово охоронявся трьома працівниками міліції, вікна його палати мали грати, а двері зачинялись на замок, і цього було б достатньо для запобігання його втечі та забороненим візитам до нього, Європейський суд також констатував порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з застосуванням до заявника наручників, оскільки це було диспропорційним вимогам безпеки та невиправданим приниженням та це становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.

Порушення пп. 1 та 3 ст. 5 Конвенції було констатовано у зв’язку з необґрунтованістю рішення Сакськогоміськрайонного суду АРК від 27 квітня 2004 року про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також тривалістю та необґрунтованістю його подальшого тримання під вартою.

Порушення п. 4 ст. 5 Конвенції було констатовано, оскільки апеляційний суд АРК не забезпечив швидкий розгляд скарги заявника щодо законності тримання його під вартою.

Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно:

«1. Вирішує приєднати до розгляду заяви по суті заперечення Уряду щодо наявності у заявника статусу потерпілого у зв’язку з його скаргою за статтею 3 Конвенції стосовно незабезпечення державними органами його безпеки під час тримання його під вартою, та відхиляє їх після розгляду цієї скарги по суті.

2. Оголошує прийнятними скарги щодо умов тримання заявника під вартою, незабезпечення державними органами його захисту від насильства з боку інших затриманих осіб, неефективності національного розслідування інциденту, застосування до заявника наручників в лікарні, а також скарги щодо стверджуваної незаконності та тривалості досудового тримання його під вартою та відсутності його судового перегляду в розумний строк, а решту скарг у заяві — неприйнятною.

3. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції стосовно умов тримання заявника в камері № 12 Євпаторійського ІТТ.

4. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції стосовнонезабезпечення державними органами безпеки заявника під час тримання його під вартою.

5. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції стосовнонеефективності національного розслідування жорсткого поводження із заявником в Євпаторійському ІТТ.

6. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції стосовно застосування до заявника наручників в лікарні.

7. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції стосовнотримання заявника під вартою 27 квітня 2004 року.

8. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції стосовно тривалогодосудового тримання заявника під вартою.

9. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції стосовно відсутності судового перегляду законності тримання заявника під вартою в розумний строк.

10. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава має сплатити заявнику 9 000 (дев’ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;

11. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»